Європейську молодь — „від 16 і старше”. давно охопила чергова болячка — клабінг. А у нас він тільки почав приживатися: адже раніше в нинішніх пострадянських країнах майже не існувало такого поняття, як „клубна культура”. Щирих фанатів нової течії стає дедалі більше.
Звісно, клабінг — це весело, але часто не по кишені багатьом українським тусовщикам.
Хоча розумітися на сучасній молодіжній культурі й розбиратися в усіх її проявах можуть усі охочі.
Тож читайте — і не беріть близько до серця.
Клаберів хлібом не годуй, воду їм не давай, посади їх на ланцюг біля батареї, а вони все одно на вечірку втечуть.
Такі вже люди, такі вже тусовщики! Клабінг – це стан душі, стиль життя. Клабінг – це тусовка, музика і танці до світанку.
Клаберами називаються люди, які, наче без повітря, не уявляють свого життя без нічних клубів та їхньої культури.
Але, щоб стати справжнім клабером, а не банальним тусовщиком, потрібно врахувати кілька нюансів: звичайна
дискотека з музикою „уца-уца” не підійде, клабери намагаються уникати алкоголю і тим паче наркотиків (їм не потрібні додаткові стимулятори, в они відчувають ейфорію вже від того, що знаходяться з гарними людьми в гарному місці). І, нарешті, щоб стати клабером, потрібно дотримуватися
певних норм у своєму зовнішньому вигляді. Але про це трішки пізніше. А зараз ознайомтеся з основним правилом любителів вечірок, яке навіть
отримало наближене до наукового формулювання, — правило трьох „П”: потусуватися, пофліртувати і потанцювати. За цим люди і приходять на вечірки.
Театр починається з гардероба, а кожен пристойний клуб зустрічає своїх відвідувачів фейс-контролем (контролем обличчя).
Серйозні молодики в ділових костюмах стоять на вході до закладу, з чиїх дверей заманливо долинає музика, і відбирають людей, які сьогодні
потраплять в танцювальний рай. І не варто вважати такі заходи надто суворими: мовляв, я приніс до клубу чималі гроші, а мене якісь два
типи в чорному не пускають. Найчастіше фейс-контроль – справа виправдана. І чим він прискіпливіший, тим приємніше потім знаходитися всередині
серед числа допущених до музичного свята. Головні критерії, через які охорона може не пропустити гостя всередину, як правило, скрізь однакові.
Отже, до клубу не потраплять: люди напідпитку, „під кайфом”, задиркуваті та занадто буйні. В деякі клуби не пускають неповнолітніх, в інших
недолюблюють галасливі компанії, які складаються виключно з червонощоких дебелих хлопців. Дуже часто в нічні клуби не пускають хлопців та
дівчат у спортивних костюмах, шортах чи інших шмотках, які ще здаля заявляють про себе: „Мене купили на блошиному ринку!”
Фільтрація публіки при вході на тусовку вигадана не просто так. Фейс-контроль має забезпечити всім комфортну вечірку,
на якій ніхто ні словом, ні ділом, ні зовнішнім виглядом не зможе завадити щасливчикам веселитися. А потенційних хамів, дебоширів, які
бажають потрапити до клубу і тільки й мріють комусь намилити шию, – достатньо. Як спасіння від них і придумали фейс-контроль.
Хоча в пристойні клуби часом і не пускають приблизно половину бажаючих, радимо бути оптимістами: дирекція дбає про те,
щоб на вечірках було багато відвідувачів, – інакше веселощів не буде. Якщо все-таки вас не пустили, не варто починати скандал. Все одно не пустять.
Спокійно! Це просто не ваш день. Буває... Їдьте до іншого клубу.
Інше загадкове слово, яким мусить вміло користуватися справжній клабер, – дрес-код (код одягу). Це явище близьке до фейс-контролю:
ті ж люди в чорному на вході фільтрують публіку за одягом. Як же розібратися з цим дрес-кодом: він може бути одноразовим або постійним, тематичним або
просто вишуканим. На клубній афіші шукайте повідомлення про дрес-код. Якщо там написано: „В Хеллоуїн дрес-код – нечиста сила”, – ви мусите знати,
що на таку вечірку вас не пустять, якщо ви не будете в костюмі відьмочки, скелета, вампіра чи ще якогось бабайки. На афіші може бути і такий напис:
„Дрес-код – червоне”. Тоді у вашому костюмі мусить бути червона деталь. Це приклади тематичного одноразового коду одягу.
У найшикарніших клубах дрес-код може бути постійним. Усі мусять бути дуже дорого одягнуті: хлопці в костюмах, дівчата в
коктейльних сукнях (не плутати з випускними чи весільними!). Все мусить бути дорогим і шикарним. Звичайно, на вході ніхто не змусить вас
вивертати ярлики одягу (а ще краще – цінники) назовні, демонструючи прізвище кутюр’є, який створив цей шедевр. Але одяг мусить говорити
сам про себе: дорогі речі таки видно здаля.
У деякі клуби можуть не пустити кавказців (це не расизм, просто таку вже репутацію вони собі створили). Але і тут можливі в
аріанти. Якщо ваш чорнявий приятель зніме свій камуфляж і залишить вдома автомат, одягне костюм і обіллється парфумами, маєте всі шанси повеселитися
в клубі.
Іноді нічні клуби проводять обшуки своїх відвідувачів: тільки не варто одразу лякатися. Безпека – понад усе.
Максимум, що дозволить собі дирекція хорошого закладу, — провести вас через металошукачі.
Як правило, клабером бути весело, легко і приємно. Але на любителів розваг чатує багато спокус.
Так, існує тенденція приходити на вечірку й бадьоритися там маріхуаною. Тож за себе думайте своєю головою: клабери, не полінуюся
нагадати, насолоду дістають від гарної музики й веселої компанії. Тверезість – норма їхнього життя.
І наостанку: слова „точила”, „вініл” та „фрики” – частина клубного життя. Клаберу, постійному відвідувачу клубів,
мусить бути відомо, що вініл – це вінілова платівка, яку крутять ді-джеї, точила — програвач вінілових платівок, а фрики – ті ж
клабери, тільки найяскравіші і найепатажніші.
Кажуть, клабінг – одна з найпопулярніших „болячок” сучасних європейців. Звісно, отримати свою порцію такої веселої
„інфекції” хочеться і нашим тусовщикам. Що ж, уперед! Я сподіваюся, ви вже помітили, що це дуже дороге задоволення? Найдорожчі клуби,
найшикарніший одяг... Дивіться мені, не доведіть батьків до цілковитого банкрутства.
